Бойовий грифон

БОЙОВИЙ ГРИФОН

Частина 1

На неприступних уступах скелі жили грифони. Декілька десятків родин — велика зграя, яка в боротьбі за виживання і відстоювання інтересів виступала могутньою злагодженою силою, але всередині часто виникали суперечки  через її розміри. Уподобану грифонами скелю, яку люди називали Грифен, не хотіли полишати ні малі, ні старі. Перший самостійний виліт молодняку, гаряча  кров бурлить в сильних грудях, штовханина, сутички, не так легко зупинити безлад, коли молоді тіла повні енергії та звитяги. Деякі не витримували загартовування у повітряному бою. Один грифон, який і до штовханини не мав надлишку сил, виснажений, з декількома ранами упав у чагарник, коли молодняк повернувся до скелі.

Молодий грифон прийшов до тями уже коли сутеніло. Можливо, хтось із родини пролітав у пошуках над ним, та серед кущів журану годі було його помітити. Він важко перебираючи лапами вибрався на відкриту місцевість і сумно поглянув нагору. Спроби злетіти він навіть не робив, крила оніміли і досі ледь кровоточили. Він, наляканий, важко сів. Дзьоб сам потягнувся до крил, вибирати з них бруд, пошкоджене пір’я і застряглі шматки зламаних ним при падінні гілок журану. Це копирсання заспокоювало. Та враз спокою як не було, щось неподалік зашаруділо.

Астор зірвав ягоду журану, що уже були розміром із кулак.  Він збирав плоди і сам дещо вирощував — це все, чим міг себе прогодувати, не маючи правої руки. Жадібні дощі його не помилували, як і більшість жителів провінції Авалон. Як щось рухається він почув ще задовго до того, як побачив невеликого пораненого грифона, що  вийшов із чагарника. Астор тривалий час розглядав його роздумуючи, та все ж поставив кошик з ягодами і почав обережно підходити. Грифон його не відразу помітив, що дало можливість підійти достатньо близько, але заскочити зненацька не вдалося. У молодого грифона ще вистачало сил для опору, та Астору не бракувало цілеспрямованості і рішучості, щоб його зв’язати навіть попри важкі удари дзьобом. Він був не воїном, але людиною, яка пізнала горе. Астор, важко дихаючи, подивився на зв’язаного грифона, потім на скелю, витер піт з обличчя і закинув грифона на спину. Він нерідко шкодував про свої вчинки, не залишався в стороні, що зазвичай було набагато простіше, ніж те, у що він вплутувався. Та часу і бажання знову себе картати не було, все одно доведе діло до кінця.  Привали ставали дедалі частішими і довшими, та врешті-решт він дістався до підніжжя скелі. Опустив грифона, який з новою силою почав пручатися, що ледве вдалося мотузку розв’язати. Відразу звільнившись, грифон щодуху побіг до зграї, а Астор сів на землю і зітхнув дивлячись на світле небо. Шум відразу привернув його увагу. Було схоже, що грифони не приймають прибулого назад, декілька дорослих із десятка, що злетілися, штовхали його геть і клювали.
Астор не знав, що родина цього грифона з протилежного боку скелі. Він підбіг і зупинився  небезпечно близько, за три розмахи, до грифонів, деякі з яких миттєво піднялися вверх і кружляли над ним, готові пікірувати. Та ці сім кроків йому не довелося долати, дорослі грифони відігнали малого в його бік. Астор схопив його і почав тягнути, незважаючи на клекіт і удари дзьоба знову в ті ж місця на руці.

Частина 2

Малий зв’язаний грифон лежав навпроти нього, дивлячись у напрямку скелі, яку він не міг бачити глибокою ніччю біля вогнища, але якось знав, де вона. Астор був змушений заночувати тут, хоч радше відпочити, спати він не планував.  А грифона він зв’язав, щоб той, шукаючи дім, знайшов смерть. Він не знав, що їдять грифони, тому взяв усі залишки їжі, які у нього були, поклав біля полоненого, але той не їв. Достатньо відпочивши, Астор роззирнувся, ніч була досить світлою, підвівся, підійшов до грифона, хотів його обережно розбудити, та передумав. Він заночує тут, нехай грифон набереться сил і рани трохи затягнуться. Повернувся до вогнища, що починало згасати, і підкинув ще гілок. Потім поглянув удалечінь, не в тому напрямку, де була скеля грифонів, а в протилежному, де високо в небі серед хмар був русалін — моноліт, з якого брав початок водяний стовп, що впадав у гарду. Гарда. Колись це все Славетні воїни називали «водний меч», де русаліни були його вістрям, пізніше, коли Славетні воїни відійшли у забуття, селяни почали називати це лезо просто водяним стовпом.
Під ранок дрімота трохи його зморила, коли ж він прокинувся, їжі біля грифона вже не було. Астор усміхнувся б, якби сам не хотів їсти. Грифон знову дивився у напрямку скелі.  Коли чоловік закинув зв’язаного грифона на спину, той так пручався, що мало не звалив його з ніг. Але з часом заспокоївся і просто дивився куди його несуть. Спочатку до хащів журану, де чоловік залишив свій кошик, потім у напрямку русаліну. Та до нього вони не дійшли, на їх шляху виникло містечко, але чоловік не поніс його туди, а залишив неподалік серед залишків давно покинутого маленького поселення.  Астор перед тим, як розв’язати грифона і відправитися до містечка, спорудив загорожу, не високу, але для пораненого грифона нездоланну. Повернувся він з кількома пляшечками лікувальних рідин і торбою різноманітної їжі.

— Тобі доведеться тут трохи пожити. Коли одужаєш і зможеш літати, полетиш куди забажаєш. Думаю, декілька днів — і ти оклигаєш. Ось їжа, не знаю, що ти любиш.

Астор задумався. «Потрібно якесь просте ім’я».

— Я назву тебе Вітер. Ні, ще малий. Вітрик. Мені так легше буде з тобою спілкуватися. Сюди ніхто не приходить, надто багато поганих спогадів у всіх із цим селищем пов’язано. Але якщо раптом хтось випадково загляне, ти будеш знати, що то не я. Перед приходом завжди буду називати твоє ім’я, Вітрик. Зрозумів, Вітрик? Ві-т-ри-к.

Грифон дивися на нього і ніяк не реагував, коли Астор уже замовк, перевів погляд на їжу.

— Зрозумів. Ти їж. А мені потрібно йти. Бувай, Вітрику.

Астор щодня ходив до гарди, навколо якої новий управитель вибудовував стіну.  Спокійна атмосфера під русалінами з безперервним поширенням води, про які звітували королю, всередині була постійним протистоянням за право управляти гардою. Його кожен прихід знаменував різке збільшення напруженості між протестантами, незадоволеними і конкурентами. До нього інколи відразу направляли озброєних здорованів, які мали втрутитись при небажаному розвитку подій. Та, на відміну від теперішнього управителя Мельтора, Астор знав, що цього «небажаного розвитку подій» дуже важко досягти. З тих, хто готовий діяти, залишився лише він і конкуренти, які часом пропонують «допомогти» йому у боротьбі проти теперішнього управителя. Через його надто твердість, без пошуку компромісу, який зазвичай означає — просто здатися, друзі й однодумці відсторонилися від нього. І з часом наче забули, до чого привели Жадібні дощі. Змирилися. Але Астор  добре пам’ятає. А розруха селища, яку він щоразу бачив, приходячи годувати Вітрика, підштовхувала все сильніше його взятися за зброю. Ще підштовхувала до цього відсутність дощів, уже доволі тривала. Він давно помітив за собою нав’язливу думку, що ось-ось почнуться Жадібні дощі, всюди йому бачилися докази. Але цього разу — це правда. Чи, можливо, він знову бачить те, що хоче бачити? Можливо, причина — часте відвідування селища.

Частина 3

— Вітрику, он бачиш, — він вказав в напрямку водяного стовпа, — там гарда з водою, яку я тобі приношу. Там же і люди, які не розуміють, що вода — це не коштовність, за яку можна просити ліни. Вода — це людські життя, вона має бути для всіх. Ні, не марнотратство я пропоную, а не обмежувати одних, віддаючи надлишок іншим. В дощові дні — всі самі збирають воду і біля гарди жодної людини не побачиш, але… Вітрику, ти ще молодий, не застав Жадібних дощів — це… Не потрібно, щоб таке повторювалося. А всі вони кажуть, що я живу минулим. Гм. Можливо, я живу минулим, яке у більшості забрало майбутнє, і не хочу того, що може повторитися.  Так, щось я знову захопився. Забув, з якою я ще сюди думкою ішов. Уже пройшло вісім днів, а ти досі не можеш злетіти. Праве крило не заживає? Я хочу на нього подивитися.

Грифон, хоч сприйняв спокійно перетин кордону свого восьмиденного житла, та при першій же спробі доторкнутися до крила почав відбиватися. Астор не став брати припасену для особливого випадку мотузку, а робив нові спроби, спокійно і обережно. Врешті грифон чи втомився, чи заспокоївся і дав оглянути себе. На внутрішньому боці крила була рана, і тонкий кінчик гілки ледь виднівся з-під пір’я, тому Астор його і не помітив. Рану він полив лікувальною рідиною, що грифону не сподобалося, і обережно спробував вичистити її, але поранений сильним поштовхом повалив його на землю. Та нападу не було, грифон просто відійшов від нього.

— Це був праведний гнів, так? Тому що я зробив тобі боляче. Чимось схоже на мій теперішній стан, я часом… часто хочу взятися за зброю і відстояти… Не знаю, як це назвати: свою думку, побоювання чи якось інакше. Їж, ось.

Грифони, можливо, лише цей, їли як м’ясо, так і овочі.

— Тобі це не потрібно. Тобі потрібно набиратися сил. — Він зітхнув і подивився у бік водного стовпа.

Минуло декілька днів, але грифон ще залишався в загорожі, хоч крило його, схоже, уже не турбувало.

—  Уже декілька людей підходили до мене з питанням, чи варто починати запасати воду. Люди помічають зміни, що дощу давно немає і водний стовп потоншав. Та виступати проти ніхто не буде, вони просто почнуть запасати воду!

Він гнівно вдарив рукою по огорожі, це привернуло увагу грифона. Він подивився на Астора, потім поглянув на водний стовп.

— Так. — Його погляд чоловік побачив. — Усе, що я тобі розповідаю, стосується того місця, де стовп впирається в землю. Ти ще був занадто малий, або ще й взагалі не було. Грифони теж прилітали тоді. І не лише вони. Багато тварин в різний час приводила туди спрага. Окрім монстрів, яких породжують акварелі, їм вода не потрібна. — Він похилив голову. — Що довше тривали Жадібні дощі, тим агресивніше люди зустрічали таких гостей.

Частина 4

Астор ніс із собою пристойну ношу, запас їжі грифонові на декілька днів. Він був схвильований і часто поглядав на водяний стовп. Наблизившись до покинутого селища, зупинився і подивився вдалечінь із змішаними почуттями радості і суму, туди, куди відлітав грифон, на мить забувши про водні стовпи, Жадібні дощі і те, що намірявся зробити. Він не тішив себе думкою, що приручив грифона, але прив’язався до нього і вважав певною мірою… другом. Їжу він усе ж доніс і залишив у загорожі. Повертався Астор з думкою, що так краще. Він часом задумувався, чи не надто Вітрик одомашнився і що той робитиме, коли годувальник буде тривалий час відсутній, можливо, дуже тривалий час. Вдома він прихопив із собою палицю, зручну й міцну, і вирушив до гарди. Там людей було трохи більше, чим завжди, вони прийшли запасати воду.  Астор попростував повз чергу, ігноруючи погляди і запитання. Він не увійшов у ворота, а попрямував у прогалину в кам’яному паркані, який найближчим часом мав бути добудований. Став підніматися на підвищення, де, спостерігаючи за будівництвом, стояв Мельтор у супроводі декількох вартових. Вартових, радше за все, було б набагато більше, якби Астор повідав комусь про свій намір, а от помічників — ні. Страх спонукає захищати себе, але не робить із людей сміливців, щоб виступити на захист інших.
— Астор, ти куди? — хотів зупинити його один з вартових, який за ним частенько наглядав біля гарди.
—  Я запитати хотів дещо, — не зупиняючись відповів він.
— Ти без попередження. Скажи мені, я передам.
— Я сам спитаю.
Астор  плавним рухом обігнув незворушну постать і  зупинися за два розмахи від молодого управителя.
— Вийди звідси. Виженіть його, — обурився той. Помітивши, що за ним спостерігають погляди людей внизу, додав: — Я зараз зайнятий.  Прийди пізніше, але перед тим попередь.
— Ні. — Астор змахнув палицею, відганяючи варту. — Ви не розумієте, що коїте. Стіна і те, що буде слідом за нею, зроблять ще страшнішими наслідки Жадібних дощів. — Він штовхнув одного ногою і продовжив розмахувати палицею. — Не так потрібно. Ти, напевно, погано пригадуєш, що було минулого разу. Неправильно ти все робиш.
— Що?! — вигукнув молодий управитель. — Ось, Асторе, ти і відкрив усім свою справжню натуру, — він взяв ініціативу у свої руки. — Він хоче на моє місце. — Вартові скористалися тим, що управитель відволік на себе увагу, і разом кинулися на Астора. — Ось чому він постійно сюди приходить і сіє між вами сумніви. Каже, що я — зло? Хіба я щось погане комусь зробив? Все, що я тут роблю, — це доглядаю за водною гардою і забезпечую королівство водою. А він? Він пережив Жадібні дощі із серйозними втратами, а зараз напав на вартових.
Вартові не квапилися застосовувати мечі на очах селян, що дало Астору можливість скинути з помосту у боротьбі двох, які не очікували сильного опору від каліки, а третього приглушити палицею.

З порваною сорочкою та раною на обличчі, хапаючи повітря, він звернувся до людей:

— Ви мене… давно…  знаєте.
Управитель спробував наблизитися до нього.

— Назад! — грізно крикнув Астор і вдарив палицею, на яку спирався, об настил.

— Покличте варту! — закричав управитель.

— Послухайте ж! Ми різні, є багаті, є бідні, є здорові і ні, але ми в одному рівні — один аль, одне життя! Тому вода має бути доступна для всіх однаково. До Жадібних дощів ми не були тоді готові, не знали, що це таке. Та тепер, замість того, щоб підготуватися, ми все погіршуємо.

Варта на підмогу управителю наближалися, та люди не надто хотіли її пропускати, деякі навіть відкрито затримували. Двоє вартових, яких зіштовхнув Астор, вибігали на поміст з очевидним бажанням пустити мечі в хід. Це привернуло увагу заколотника, чим скористався управитель і схопив кінець палиці:

— Опусти палицю! Робиш тільки гірше.

Між ними зав’язалася штовханина, а двоє вартових уже були за їхніми спинами. І цієї миті з’явився грифон.

Частина 5

У Вітрика уже доволі давно не боліло крило. Він намагався злітати, коли чоловіка не було поруч. І лиш коли йому вдалося піднятися досить високо, щоб побачити свою скелю, він покинув місце свого ув’язнення. Його вів інстинкт, туди, де він народився і де ніхто не чекав. Зграя розділилася, частина грифонів утворила нову зграю і покинула ці місця. Його не хотіли приймати і готові були вбити наполегливого гостя. Він не знав, куди летіти, що робити, тому рушив назад до покинутого селища. Пролітаючи над ним, помітив, що Астор уже приходив, і відправився до місця, про яке той часто розповідав.
Грифон обвалився на вартових з такою силою, що їх відкинуло і з голів поспадали простенькі шоломи. Потім зіштовхнув управителя із помосту.
Астор декілька секунд стояв, дивлячись на грифона, і потім тихо сказав:
— Дякую, Вітрику.
Та на його думку, попереду їх чекала сутичка, він роззирнувся, підняв шолом і надягнув його на голову грифона:

— Там ще багато вартових.

Він не приділив своєму вчинку значної уваги, але саме тієї миті народився перший бойовий грифон Спектрама.

— Грифон! Грифон! — лунали крики з натовпу.

— Астор приручив грифона.

— З ним грифон!

Вартові, стиснуті у натовпі, з подивом дивилися на цю картину. Люди підтримували Астора і хотіли почути, що він скаже. Не можна було гаяти час:

— Я не прийшов сюди добитися влади, чи ще чогось. Я відстоюю право кожної людини та тварини на можливість вільно втамовувати спрагу, не лише в скрутні часи, а завжди.

Він поглянув на Вітрика, який слухав його і час від часу озирався навколо, готовий вступити в бій. Потрібно було завершувати промову, люди були на його боці, але довгі промови не були його сильним місцем. І він сказав прості слова, які стали гаслом бойових грифонів й досі висічені на камені під їхньою статуєю у королівському палаці:

— Відтепер людина і грифон стоятимуть на захисті водного стовпа.
Астор так довго тягнув з виступом проти дій управителя не тому, що боявся. Він розумів, що, коли перетне цю межу, його життя кардинально зміниться, і радше за все у гірший бік. Йому доведеться довести справу до  кінця, і, можливо, боротися усе життя за те, що він досяг і досягне. Він боявся, що не буде більше життя, а залишиться лиш боротьба. Тому що він був не воїн, а людина, яка знала, що таке біль.

Автор оповідання – Володимир Андрійчук
Редактор оповідання – Любов Базь